Дорога вела малу Маґдалену через великі озера й ліси, поки не обірвалася біля велетенської тріщини в землі. Люди називали її Гранд Каньйон – Великий Каньйон. Мільйони років тому тут все було вкрито товстою кригою. Коли вона почала танути, земля розкололася навпіл. Так утворилися дві гігантські стіни. Довго люди боялися навіть підійти до того місця. Але тепер є сміливці, які спускаються на багато кілометрів вниз, щоб подивитися, що є там, всередині землі.

Маґдалена вирішила: коли виросте, обов’язково спуститься в Каньйон, щоб подивитися, що знаходится всередині землі. А поки їй було страшнувато навіть підійти до краю, тому мандрівниця відправилася далі.

Гори змінили пустинні рівнини, де водилися павуки та змії. Черепахи часто виповзали на широку дорогу, по якій проїжджали швидкісні машини. Маґдалена щоразу зупинялася, щоб перенести повільних тваринок на узбіччя. Одного разу старенька черепаха, в подяку за врятоване життя, сказала малій мандрівниці: «Їдь в сонячну Каліфорнію, місто Янголів, там багато чарівників і казкарів».

В пошуках того чудного міста Маґдалена потрапила у край пісень – Сонячний Фестиваль. Цілими днями люди тут співали, танцювали й веселилися. Маґда теж приєдналася до гурту.

Коли раптом до неї підійшов якийсь дядько в чорному одязі й смішному капелюсі, схожому на млинець, і зненацька запитав:

– Де твої мама й тато?

Він говорив англійською – це мова, якою розмовляють люди в Сполучених Штатах Америки. За час подорожі Маґдалена вже навчилася розуміти її.

– В Україні, – відповіла Маґдалена.

– Я – поліцейський. Якщо ще раз побачу тебе без батьків, відправлю в службу захисту дітей, – сказав він грізно, бо не знав, що таке «Україна» і не зрозумів мандрівницю.

Маґдалена мала потрапити в місто Янголів, а не в якусь «службу захисту», тому вона швидко розпитала людей пісенного міста, де дорога, вийшла через високі кольорові ворота і попрямувала далі – туди, де сідало сонце – на Захід.

В місті Янголів була одна вулиця, поряд з океаном, де щодня збиралися різні диваки. Саме там Маґдалена й сподівалася знайти казкаря.

Називалася вулиця дуже красиво – Венеціанський пляж.

По ній їздив гітарист на роликах і продавав футболки зі своїм портретом. Там жив золотий чоловік із золотим псом. Перед ними лежав золотий капелюх, і коли хтось з перехожих кидав в нього монетку, золотий чоловік починав рухатися. Якщо кидали більше, то він танцював. За папірець, що називається «долар», він міг співати, стояти на руках, жонглювати і показувати всякі чудеса. Але коли монетки і долари закінчувалися, золотий чоловік завмирав і міг не рухатися цілими днями в очікуванні дзвону монет чи шурхання папірців.

Ще там був чорний чоловік, що ходив по склу, літаючі люди, які могли перестрибнути через десятьох, танцюрист, який вмів «плавати» ногами по підлозі. І всі вони за свої вміння просили перехожих дати центи чи долари.

Маґдалена запитала про це золотого чоловіка. Той пояснив їй, що в Сполучених Штатах всі користуються грішми і жити без них не можуть. Навіть поїсти не можна, якщо не маєш папірців чи монет.

– Мені дуже хотілося б поїсти, – сказала Маґдалена. – А картопельку і морозиво теж не можна дістати без грошей?

– Ні, але ж ти маєш губну гармоніку, вона тобі може принести багато картопельки й морозива, – і золотий чоловік пояснив, що гроші можна отримати за різні вміння, наприклад, гру на губній гармоніці.

– Дякую, я все зрозуміла, – відповіла маленька Маґдаленка.

Золотий чоловік подарував їй капелюха, щоб було куди збирати гроші. Маґда поставила маленький табуретик, вдягнула вишиванку, керсетку, присіла і почала грати на гармоніці. За пару хвилин зібралося багато людей, щоб послухати, як виводить мелодію маленька дівчинка. Вони кидали в капелюх папірці, аплодували і просили грати ще. Тоді Маґдалена пригадала пісню «Подоляночка», яку вона вивчила колись з мамою, і заспівала.

Маґдалена не звикла до уваги такої кількості людей, тому швидко втомилася, поклонилася, забрала капелюх з папірцями і пішла шукати морозиво, картопельку.

В кафе вона знову зустріла золотого чоловіка. Той пояснив їй, що гроші треба ще вміти рахувати, щоб не помилитися, що скільки коштує. Але на сьогодні було достатньо нових знань. Тому чоловік купив Маґдалені найсмачніше морозиво і найзолотішу смажену картоплю.

– Тепер ти знаєш, як за допомогою грошей живе ця країна. Я розкажу тобі історію, як її корінні мешканці – індіанці жили раніше. Вони не користувалися папірцями і монетами. Всю їжу люди вирощували своїми руками…
Казка про прихід кукурудзи

Ця історія про те, як Уніхех (кукурудза) прийшла до Айкуехаех (справжні індіанці).

Колись давно на Півночі було село, в якому людям не вистачало їжі, бо зими були довгими і важкими. Багато хто молився Удігехраудугехду – Великому Духу, просячи його про допомогу.

Одного року прикмети пообіцяли, що наступна зима буде особливо важкою.

В цьому селі жив молодий воїн на ім’я Вунз. Він дуже переймався через старців та дітей. Вунз боявся, що вони не переживуть холоди без їжі.

З першими ознаками весни він пішов до лісу. Побудував собі хатину з гілок і лишився там голодувати та молитися про допомогу своєму народу. Скоро він знесилився, але не здавався, доки Творець не почув його молитви.

Одного дня, сидячи біля своєї хатини, Вунз побачив серед дерев дуже високу жінку. Вона була вдягнена в усе зелене і мала довге волосся, золоте, неначе сонце.

Жінка підійшла і сказала:

«Я Уніхех. Великий Дух послав мене допомогти твоїм людям. Скоро ти знатимеш, що робити. Ти знайдеш мене, де сонце світить найдовше і дощі сягають мене». Після цих слів вона зникла.

Того ж вечора, коли Вунз заснув, йому наснився дивний сон, в якому голос розповів, що потрібно робити. Прокинувшись, Вунз пішов шукати Уніхех.

Він довго йшов на південь, ставало все тепліше і тепліше. Коли Вунз нарешті зустрів Уніхех, вона промовила:

«Я чекала на тебе…»

Вунз подякував їй за допомогу і жертву людям, підняв Уніхех вгору і з усієї сили кинув її на землю.

Він мав слідувати тому, що сказав йому голос у ві сні, тому Вунз поховав Уніхех у м’якій землі, де сонце світило найдовше і дощ міг дістатися її.

Пройшло багато днів. На тому місці проросли паростки – зелені, як одяг Уніхех. Протягом літа паростки стали такими ж високими, як Уніхех. З’являлися золоті китиці – такі, як волосся Уніхех. Плоди кукурудзи виростали з усіх сторін стовбурів.

Вунз зібрав усі качани кукурудзи, коли вона дозріла, і повернувся в своє село з урожаєм. Люди влаштували велике свято. Всі співали і танцювали, дякуючи Творцю за великий дар – прихід кукурудзи.

Більше ніколи вони не страждали від нестачі їжі взимку.

Золотий чоловік промовив: «Якщо підеш далі на південь, ти побачиш величезні поля кукурудзи, цілі країни, засаджені кукурудзою. Одна з них – Мексика. Казкарів і шаманів там дуже багато. Вони навчать тебе чарам і секретам природи… Бувай!».

Маґдалена доїла морозиво, яке англійською мовою називалося «айс-крім», зібрала рюкзачок і пішла далі.